Публікації та відеоматеріали про Бориса Лєкаря

«Как-то незаметно пробежало много лет, пройден довольно длинный путь. И в поисках этого пути самой большой ценностью для меня, по крайней мере, в искусстве, является его духовность, соприкосновение с Безграничным, Бескрайним, а, следовательно, с великой тайной, до конца не разгаданной. Разные художники идут к этому различными путями, я же пытаюсь – уже много лет – хоть как-то приблизиться к тайне через свет, ибо сказано в Торе «В Свете Твоем увидим Свет». Для меня свет – носитель не только духа, но и Добра, и в нашем обычном человеческом его понимании. К тому же, свет – одно из проявлений жизни. Полнокровная, но обогащенная Духом жизнь – мой идеал и идеал моего пути. Хотелось бы верить, что какие-то участки этого пути, пути творчества архитектора, и, главное, живописца, получат отражение в этом издании».

Это выдержка из той, первой публикации в 1999 году. Прошли годы, и сейчас, когда исполнилось пятьдесят лет, как я начал работать, хотелось бы повторить те же слова.

В настоящее издание, наряду с предисловием и основными, назовём их условно «светоносными», композициями (Часть 1), для полноты общей картины включены также и этюды с натуры (Часть 2) и архитектурно-художественные и концептуальные объекты (Часть 3). Многие работы из этих последних двух частей, казалось бы, не предвещают какой-либо «эманации» света, но в процессе пути, иногда забегая вперед, иногда отставая во времени, этот свет проявляется все определеннее, чтобы окончательно утвердиться в «конце тоннеля» – но уже менее открытым и, может быть, более мистичным. Как всякому пожилому человеку, мне захотелось вернуть время назад и пройти эту извилистую дорогу в обратном направлении – от последних работ к первым. Если в такой путь со мной отправятся доброжелательные и не очень строгие попутчики – я буду рад.

Борис Лекарь

«Якось непомітно збігло чимало років, пройдено досить довгий шлях. І в пошуках цього шляху найбільшою цінністю для мене, принаймні в мистецтві, є його духовність, зіткнення з Безмежним, Безкрайнім, а, отже, з великою таємницею, до кінця не розгаданою. Різні художники йдуть до цього різними шляхами, я ж намагаюся – вже багато років – хоч якось наблизитися до таємниці через світло, бо сказано в Торі: «У Світлі Твоєму побачимо Світло». Для мене світло – носій не лише духу, а Добра, і в нашому звичайному людському його розумінні. До того ж, світло – один із проявів життя. Повнокровне, але збагачене Духом життя – мій ідеал та ідеал мого шляху. Хотілося б вірити, що якісь ділянки цього шляху, шляху творчості архітектора, і, головне, живописця, отримають відображення в цьому виданні».

Це витяг з тієї, першої публікації в 1999 році. Минули роки, і нині, коли виповнилося п’ятдесят років, як я почав працювати, хотілося б повторити ті самі слова.

У дане видання, разом з передмовою та основними, назвемо їх умовно «світлоносними», композиціями (Частина 1), для повноти загальної картини включені також і етюди з натури (Частина 2) й архітектурно-художні та концептуальні об’єкти (Частина 3). Чимало робіт з цих останніх двох частин, здавалося б, не передбачають які-небудь «еманації» світла, але у процесі шляху, іноді забігаючи наперед, іноді відстаючи у часі, це світло проявляється все виразніше, щоб остаточно утвердитися в «кінці тунелю» – але вже менш відкритим і, можливо, більш містичним. Як кожній літній людині, мені захотілося повернути час назад і пройти цю звивисту дорогу у зворотному напрямку – від останніх робіт до перших. Якщо в таку путь зі мною вирушать доброзичливі й не дуже суворі подорожні – я буду радий.

Борис Лєкарь

Немногие это знают, но в маленькой квартире в Гило живет и работает один из самых плодотворных, талантливейших и чувствительнейших художников в стране. Это Борис Лекарь.

Поскольку погода в Израиле не позволяет долго работать акварельными красками на воздухе, Лекарю приходится делать только эскизы, а большие картины рисовать дома, по памяти. Эти картины размывают время и растворяются в воспоминаниях, соединяют местные пейзажи и другие, из прошлого, порожденные его воображением и процессом работы. Эти картины потрясают потому, что они показывают не то, что здесь, и не то, что там. Они показывают духовную сторону процесса всматривания, осознания и воспоминаний. В них есть борьба между романтиком, который верит в силу изображения реальности и света, и человеком, который видит, что это картина духа, а не света, картина, превращающаяся в чувственную. Секрет силы его искусства, в числе прочего, в его способности существовать независимым образом в мире, который нельзя определить словами. Тут слова, как писал Джорджи Сарамато, «только камни, которые нагромождены, чтобы перейти реку».

Йонатан Амир,
Иерусалим

Небагато хто це знає, але в маленькій квартирі в Ґіло живе і працює один з найбільш плідних, найталановитіших і найчутливіших митців у країні. Це – Борис Лєкарь.

Оскільки погода в Ізраїлі не дозволяє довго працювати акварельними фарбами на повітрі, Лєкарю доводиться робити тільки ескізи, а великі картини малювати вдома, з пам’яті. Ці картини розмивають час і розчиняються в спогадах, з’єднують місцеві пейзажі та інші, з минулого, породжені його уявою і процесом роботи. Ці картини вражають тому, що вони показують не те, що тут, і не те, що там. Вони висвітлюють духовний бік процесу вдивляння, усвідомлення та спогадів. У них є боротьба між романтиком, який вірить у силу зображення реальності та світла, й людиною, яка бачить, що це картина духу, а не світла, картина, що перетворюється на чуттєву. Секрет сили його мистецтва, поміж іншого, в його здатності існувати незалежним чином у світі, який не можна визначити словами. Тут слова, як писав Джорджі Сарамато, «тільки камені, які нагромаджені, щоб перейти річку».

Йонатан Амір,
Єрусалим

Для художника Бориса Лекаря весь мир, сохраняя единство, отчётливо разделен на материальные предметы и заключенную в них излучаемую ими духовность. К материальности художник относится скептически, в духовность он влюблён. На его картонах запечатлено гибельное для материи превращение ее в духовную энергию. Перед нами какой-то странный художественный спиритуализм: духовность, заключенная, по убеждению художника, во всем, вырывается наружу, рассеивая предметную оболочку.

Легкими, легчайшими акварельными мазками он непрерывно, с настойчивостью барбизонца, запечатлевал киевские пейзажи в окрестностях своего дома, закаты и рассветы, времена года, мгновенные перепады освещения. И вода, в которую он окунал кисточки, смешиваясь с водой изображенного Днепра или дождя, размывала сиюминутную предметность, открывая в ней какие-то глубинные добрые (вечные?) смыслы. В серии киевских акварелей он в неслыханной степени ослабил цвет, так что с десяти шагов казалось, что на этих листах ничего не изображено, с пяти – что изображено нечто, и только приблизившись к ним вплотную можно было разглядеть предметность пейзажа. И вот что замечательно: вблизи они производили впечатление яркой цветности, потому что, ослабив цвета, художник сохранил их соотнесённость. Так одну и ту же музыкальную фразу можно сыграть в разных октавах и, уходя влево или вправо, выйти за пределы клавиатуры и даже за пределы человеческого слуха. Но там, за пределами, в зоне неуслышания, соотношение нот (по крайней мере, теоретически) будет все тем же. Выводя изображение на грань (почти за грань) человеческого зрения, за пределы его клавиатуры, Борис Лекарь оспаривал материальность во имя ее же духовности.

По сути, Борис Лекарь решает задачу, неразрешимую для художника, во всяком случае, для художника, остающегося в пределах миметического искусства, – изобразить мир чистой духовности. Потому что художнику такого выбора мир дан только как непосредственно зримый, то есть, в конце концов, предметный, вещный, материальный. Всё же Борис Лекарь настаивает – он, подобно Метерлинку (помните «Синюю птицу»?), выводит на сцену своих полотен не хлеб, но «душу хлеба», не сахар, но «душу сахара»», не воду, но «душу воды». Его «Израильские пейзажи» – это, конечно, душа Израиля. Каждый, кто хоть однажды посетил эту страну, подтвердит соответствие пейзажей Бориса Лекаря натуре – и в конкретных деталях, и, главное, в том ощущении пронизанности голубым и жёлтым светом, которое Андрей Белый (по другому поводу) назвал «золотом в лазури». Неразрешимые задачи неразрешимы, но, решая их, мастер совершает художественные открытия.

В киевских работах Бориса Лекаря, например, в его портретной серии, было то же самое. Выразителен уже сам по себе духовный ореол портретируемых персонажей – Моцарта или Януша Корчака, но на портретах зритель видит скорее ореол, нежели облик, – при несомненном сходстве и характерности. Подобно тому, как на фотографии, снятой не в световых, а в тепловых лучах, доминируют самые горячие поверхности, на портретах Бориса Лекаря лица предстают в тепловых лучах светящейся духовности, в преодолении собственной материальности.

Можно истолковать эту постоянную борьбу с материей за духовность, взывая к так называемой национальной ментальности. Иудейская религиозная традиция на протяжении нескольких тысячелетий накладывала запрет на изображения известного рода: не сотвори себе кумира. Вырвавшись в эмансипированное изобразительное искусство, еврейские художники (особенно с конца прошлого – начала нынешнего века) начали изображать мир, прибегая к разного рода деструкциям, словно бы пытаясь уйти от запрета, но все же испытывая его давление. Но вот задача: сложилась ли пресловутая еврейская ментальность в результате столь долго действовавшего запрета, или сам запрет был порожден еврейской ментальностью? Ответ известен разве что одному Богу, но, воспроизводя зримый мир, Борис Лекарь впрямь как бы «создает» и одновременно «не создаёт» кумира. Странный дуализм материального и духовного у Бориса Лекаря может быть истолкован и социальными обстоятельствами, конкретными обстоятельствами советского бытия, окружавшего художника до его отъезда. Уж очень жестоко реален был материальный облик этого мира, уж куда как грубо наваливался он своей тяжкой тушей на художника, уж слишком глубоко в подполье была загнана выстраданная художником духовность.

Защищая ее, он сделал духовное начало доминантой своего художественного мира, придав духовности несвойственный ей статус видимости. Это, может быть, было «внутренним» диссидансом Бориса Лекаря. У художников его поколения социальное противо- и самостояние проявлялось по-разному – у каждого по-своему. У него – вот так. Когда киевляне минувших веков прозревали в родном городе иной Град и называли свой Киев Иерусалимом, они ведь тоже открывали духовное в материальном.

Мирон Петровский,
Киев

Для художника Бориса Лєкаря увесь світ, зберігаючи єдність, чітко розподілений на матеріальні предмети і вкладену в них випромінювану ними духовність. До матеріальності художник ставиться скептично, у духовність він закоханий. На його картонах відображене згубне для матерії перетворення її на духовну енергію. Перед нами якийсь дивний художній спіритуалізм: духовність, що криється, на думку художника, у всьому, виривається назовні, розсіюючи предметну оболонку.

Легкими, якнайлегшими акварельними мазками він безперервно, з наполегливістю барбізонця, закарбовував київські пейзажі в околицях свого будинку, заходи сонця і світанки, пори року, миттєві перепади освітлення. І вода, в яку він занурював пензлики, змішуючись з водою зображеного Дніпра чи дощу, розмивала сьогомоментну предметність, відкриваючи у ній якісь глибинні добрі (вічні?) смисли. У серії київських акварелей він у нечуваній мірі послабив колір, так що з десяти кроків здавалося, що на цих аркушах нічого не зображено, з п’яти – що зображено дещо, і тільки наблизившись до них упритул можна було розгледіти предметність пейзажу. І от що чудово: поблизу вони справляли враження яскравої кольоровості, адже, послабивши кольори, художник зберіг їхню співвіднесеність. Так одну і ту саму музичну фразу можна зіграти у різних октавах і, йдучи вліво або вправо, вийти за межі клавіатури і навіть за межі людського слуху. Але там, за межами, у зоні нечуття, співвідношення нот (принаймні, теоретично) буде тим самим. Виводячи зображення на межу (майже за межу) людського зору, за межі його клавіатури, Борис Лєкарь оскаржував матеріальність в ім’я її ж духовності. По суті, Борис Лєкарь вирішує завдання, нерозв’язне для художника, у будь-якому разі, для художника, який залишається в межах миметичного мистецтва, – зобразити світ чистої духовності. Тому що художнику такого вибору світ поданий лише як безпосередньо зримий, тобто, зрештою, предметний, речовий, матеріальний. Усе ж Борис Лєкарь наполягає – він, подібно до Метерлінка (пам’ятаєте «Синього птаха»?), виводить на сцену своїх полотен не хліб, а «душу хліба», не цукор, а «душу цукру», не воду, а «душу води». Його «Ізраїльські пейзажі» – це, звичайно, душа Ізраїлю. Кожен, хто хоч одного разу відвідав цю країну, підтвердить відповідність пейзажів Бориса Лєкаря натурі – й у конкретних деталях, і, головне, у тому відчутті пронизаності блакитним і жовтим світлом, яке Андрій Бєлий (з іншого приводу) назвав «золотом у блакиті». Нерозв’язні завдання неможливо розв’язати, але, вирішуючи їх, майстер здійснює художні відкриття.

У київських роботах Бориса Лєкаря, наприклад, у його портретній серії, було те саме. Виразний вже сам по собі духовний ореол портретованих персонажів – Моцарта або Януша Корчака, але на портретах глядач бачить швидше ореол, ніж подобу, – при безсумнівній схожості та характерності. Подібно до того, як на фотографії, знятій не в світлових, а в теплових променях, домінують найгарячіші поверхні, на портретах Бориса Лєкаря обличчя постають у теплових променях духовності, яка світиться, у подоланні власної матеріальності.

Можна витлумачити цю постійну боротьбу з матерією за духовність, звертаючись до так званої національної ментальності. Юдейська релігійна традиція протягом кількох тисячоліть накладала заборону на зображення відомого типу: не сотвори собі кумира. Вирвавшись в емансиповане образотворче мистецтво, єврейські художники (особливо з кінця минулого – початку нинішнього століття) почали зображати світ, вдаючись до різного роду деструкцій, немовби намагаючись піти від заборони, але все ж відчуваючи його тиск. Але ось завдання: чи склалася горезвісна єврейська ментальність у результаті настільки довго діючої заборони, або сама заборона була породжена єврейською ментальністю? Відповідь відома хіба що одному Богу, але, відтворюючи зримий світ, Борис Лєкарь справді ніби «створює» і водночас «не створює» кумира. Дивний дуалізм матеріального і духовного у Бориса Лєкаря може бути витлумачений і соціальними обставинами, конкретними обставинами радянського буття, яке оточувало художника до його від’їзду. Занадто жорстоко реальним був матеріальний вигляд цього світу, занадто грубо навалювався він своєю тяжкою тушею на художника, аж надто глибоко в підпілля була загнана вистраждана художником духовність.

Захищаючи її, він зробив духовний початок домінантою свого художнього світу, надавши духовності невластивий їй статус видимості. Це, може, було «внутрішнім» дисидансом Бориса Лєкаря. У художників його покоління соціальне проти- і самостояння проявлялося по-різному – у кожного по-своєму. У нього – ось так. Коли кияни минулих століть прозрівали у рідному місті інший Град і називали свій Київ Єрусалимом, вони ж теж відкривали духовне в матеріальному.

Мирон Петровський,
Київ

Б. Лекарь – личность в творческой среде незаурядная. В недавнем прошлом киевский архитектор, он и здесь, в Израиле, нашел применение своим способностям и знаниям в поиске и научном изучении памятников старинного еврейского зодчества и с этой целью побывал в Германии, Турции, Индии, других странах. Его заслуги были достойно оценены. Но не менее значителен Б. Лекарь как живописец. Его персональные выставки состоялись в Тель-Авиве, Иерусалиме, в других городах страны, а недавно несколько произведений художника пополнили собрание современного искусства Музея Израиля (случай в среде художников-новых репатриантов – если не исключительный – то, во всяком случае, крайне редкий).

Б. Лекарь – художник не эмпирического («что вижу, о том пою»), но философского склада мышления, устремленный к потаенным от поверхностного и равнодушного наблюдателя глубинам бытия, открытый не только и не столько чувственно-осязаемым образам мира, сколько не видимым глазом эманациям высших сил. Его картины настраивают на раздумья не о быте, но о бытии, на сосредоточенную, далёкую от мирской суеты, медитацию, и, в то же время, это не отвлечённый мистицизм, но визуальные образы, воплощённые в цвет и формы живописного искусства. Эти произведения надо видеть, а любые репродукции дают весьма отдалённые и приблизительные представления о них. Мимо них не пройдёшь энергичным шагом праздного зрителя, перед ними надо постоять, неторопливо всмотреться, и тогда встречная работа мысли и чувства будет вознаграждена. В полотнах из цикла «Израильские древности» памятники археологии как бы выплывают из глубин безграничного и очень насыщенного пространства, воспринимаемого живописной метафорой пространства исторического. Взгляд художника проникает сквозь плотную завесу далёких тысячелетий, извлекая из почти космических далей предметные свидетельства жизнетворчества наших предков библейских эпох. Б. Лекарь, если можно так сказать, актуализирует археологию, связывает музейные древности с современным сознанием, заставляя нас ощутить кровную причастность к этой земле, истории и культуре народа. В акварельной серии присутствует та же сверхзадача, и реализуется она в очень своеобразных, едва ли не монохромных, исполненных в одной тональности ландшафтах Израиля. В песчаном мареве возникают далекие миражи, видения, в едва различимых контурах которых внимательный зритель опознает стены и башни древнего Иерусалима, воды Кинерета и Мертвого моря, холмы Цфата, пустыни Негева…

Неповторимая особенность произведений Бориса Лекаря – свет. Не тот свет, который падает извне на предмет или пейзаж, но свет, излучаемый самой картиной, идущий из ее непостижимых глубин. Таинственный свет погасших звёзд, духовный свет погребённого в песках, рассеянного и вновь возрождённого к жизни народа? Гипотез и толкований может быть много, думается, что и у художника нет исчерпывающего ответа на все вопросы. Искусство потому и искусство, а не точная наука, что возникает в нерасторжимом сплаве знания, чувства и интуиции, мысли и подсознания, а, расчленяя их анализом, мы рискуем разрушить то, что преображает холст или бумагу с нанесенными на них красками в произведение живописного искусства.

Палитра художника изысканно лапидарна, цветовые характеристики кроются в едва уловимых оттенках. Это не «виды», но «ландшафт души», не портреты местности, но миражи, возникшие на грани реального и ирреального. Пейзажи Б. Лекаря – царство безмолвия и одиночества: человек остается один на один с первозданным величием природы, и ни шелест листвы, ни полет птицы, ни бег зверя не нарушают извечной, изначальной тишины. Эти картины надо видеть, и в них надо вслушаться – не в звук, а в беззвучие, пронизанное неосязаемой мыслью и чувством художника, его благоговением перед совершенством всего сущего. Порой кажется, что это природа первых дней творения, и только в редких композициях силуэты дома на скале или яхты в бухте возвращают нас в день сегодняшний. Изображение и слово не бывают адекватными друг другу, тем более, когда сущность картины не в материальности предмета, а в неосязаемости настроения. В описаниях остается место для чуда перевоплощения формы и цвета в чистую духовность. Произведения Бориса Лекаря – из этого ряда.

Григорий Островский,
Иерусалим

Б. Лєкарь – особистість у творчому середовищі непересічна. У недавньому минулому київський архітектор, він і тут, в Ізраїлі, знайшов застосування своїм здібностям і знанням у пошуку та науковому вивченні пам’яток старовинного єврейського зодчества і з цією метою побував у Німеччині, Туреччині, Індії та інших країнах. Його заслуги були гідно оцінені. Але не менш значний Б. Лєкарь як живописець. Його персональні виставки відбулися в Тель-Авіві, Єрусалимі, в інших містах країни, а нещодавно кілька творів художника поповнили зібрання сучасного мистецтва Музею Ізраїлю (випадок у середовищі художників-нових репатріантів – якщо не винятковий – то, у будь-якому разі, вкрай рідкісний).

Б. Лєкарь – митець не емпіричного («що бачу, про те співаю»), але філософського складу мислення, спрямований до потаємного від поверхового і байдужого спостерігача глибин буття, відкритий не лише і не стільки чуттєво-відчутним образам світу, скільки не видимим оком еманаціям вищих сил. Його картини налаштовують на роздуми не про побут, але про буття, на зосереджену, далеку від мирської суєти, медитацію, і, водночас, це не абстрактний містицизм, а візуальні образи, втілені в колір і форми живописного мистецтва. Ці твори треба бачити, а будь-які репродукції дають вельми віддалені і приблизні уявлення про них. Повз них не пройдеш енергійним кроком пустопорожнього глядача, перед ними треба постояти, неквапливо вдивитися, і тоді зустрічна робота думки і почуття буде винагороджена. У полотнах з циклу «Ізраїльські стародавності» пам’ятки археології ніби випливають з глибин безмежного і дуже насиченого простору, який сприймається мальовничою метафорою простору історичного. Погляд художника проникає крізь щільну завісу далеких тисячоліть, витягуючи з майже космічних далей предметні свідчення життєтворчості наших предків біблійних епох. Б. Лєкарь, якщо можна так сказати, актуалізує археологію, пов’язує музейні старожитності зі сучасною свідомістю, примушуючи нас відчути кровну причетність до цієї землі, історії та культури народу. У акварельній серії присутнє те саме надзавдання, і реалізується воно в дуже своєрідних, ледве не монохромних, виконаних у одній тональності ландшафтах Ізраїлю. У піщаному мареві виникають далекі міражі, видіння, у ледь помітних контурах яких уважний глядач упізнає стіни і вежі стародавнього Єрусалима, води Кінерета і Мертвого моря, пагорби Цфата, пустелі Неґева…

Неповторна особливість творів Бориса Лєкаря – світло. Не те світло, що падає ззовні на предмет або пейзаж, але світло, що випромінюється самою картиною, що йде з її незбагненних глибин. Таємниче світло згаслих зірок, духовне світло похованого в пісках, розсіяного і знову відродженого до життя народу? Гіпотез і тлумачень може бути багато, мабуть, і в художника немає вичерпної відповіді на всі питання. Мистецтво тому й мистецтво, а не точна наука, що виникає в нерозривному сплаві знання, почуття та інтуїції, думки і підсвідомості, а, розчленовуючи їх аналізом, ми ризикуємо зруйнувати те, що перетворює полотно чи папір з нанесеними на них фарбами на твір живописного мистецтва.

Палітра художника вишукано-лапідарна, колірні характеристики криються у ледь уловимих відтінках. Це не «види», а «ландшафт душі», не портрети місцевості, а міражі, що виникли на перетині реального та ірреального. Пейзажі Б. Лєкаря – царство безмовності й самотності: людина залишається наодинці з первозданною величчю природи, й ані шелест листя, ані політ птаха, ані біг звіра не порушують одвічної, початкової тиші. Ці картини треба бачити, і в них треба вслухатися – не в звук, а в беззвуччя, пронизане невловимою думкою і почуттям художника, його благоговінням перед досконалістю всього сущого. Часом здається, що це природа перших днів творіння, і тільки у рідкісних композиціях силуети будинку на скелі або яхти в бухті повертають нас у день сьогоднішній. Зображення і слово не бувають адекватними один одному, тим паче, коли сутність картини не в матеріальності предмета, а в невідчутності настрою. В описах залишається місце для дива перевтілення форми і кольору на чисту духовність. Твори Бориса Лєкаря – з цього ряду.

Григорій Островський,
Єрусалим

Здравствуйте, меня зовут Борис Лекарь, я художник, живу в Иерусалиме, а раньше, до 90-го года, жил в Киеве, был соседом Валентина Сильвестрова по Русановке. В то время я являлся, и, конечно же, являюсь большим поклонником Вали, его композиторского и человеческого таланта. Меня в его музыке притягивает необыкновенная душевность, а главное – духовность. Это проявилось и в лирических, и в гармонических темах, развернутых на фоне сложных трагических, а порой драматических интонаций, но главным, по-моему, в его музыкальных произведениях является их неких медитативный характер, который мне было очень сложно, а может быть, и невозможно расшифровать. За всем этим крылась некая бесконечность, неопределимость, то есть то, что с какой-то приближенностью можно назвать – мы все боимся этого слова – духовностью. Личные встречи с Валей у него дома подтверждали все это, в его словах никогда не было приземленности, бытовщины, вульгарности, по-настоящему его интересовало только высокое. В нем это ложилось на мои интересы к живописи, вследствии родилась идея нарисовать Валин портрет, что я и сделал. Насколько мне удалось передать черты человека и композитора Валентина Сильвестрова, судить не мне, но вспоминаю я Валю и сейчас, и желаю ему крепкого-крепкого здоровья и, конечно же, много новых замечательных произведений.

2007 г.