Публікації про Любу Рапопорт

— Коли ви вперше відчули себе митцем?

— За мене це зрозуміли мої батьки. В загальноосвітній школі у мене була «трійка» з малювання, і всі здивувалися, дізнавшись, що я збираюся ще у художню школу. А потім поступово захопилася… Але без фанатизму. Якщо не хочеться працювати, займаюся чимось іншим. А працюю переважно у вихідні. Гадаю, що мені поталанило. Бо в мене не було хисту до математики. І коробки клеїти я не змогла б..

— Ваш другий фах — реставратора?

— Так, за трудовою книжкою… Після школи спробувала намалювати ілюстрацію. Знайшла місце палітурника з окладом 60 карбованців. Мені сподобалася графіка, от я й реставрую її з 1973 року. Це навіть допомагає мені у власній творчості: малюю на клаптиках паперу, а потім підклеюю їх. Краще порпатись з папером, аніж з лаками, жахливими розчинниками..

— Над чим ви нині працюєте в малярстві?

— Над циклом картин, почала його після сімейної виставки в Українському домі. Тоді я дуже стомилася… і не знала, за що взятися. Назву вигадала моя сестра: «Двоє». У мене є багато малюнків, згодом матеріалізованих на полотні; малювала і забувала про них. А потім роздивлялася з цікавістю: що зі мною відбувалося?

— Скільки часу у вас забирає одна картина?

— З якого боку на це подивитись… Загалом же – один сеанс. Вдруге я тільки коректую кольорові маси. Але іноді на полотні відбуваються дивні речі… Ось на цьому спочатку не було постаті другого плану, але я знайшла якийсь контур і обмалювала, і виникла чиясь постать… Буває, одразу щось схоплюєш у творі, і все одразу налаштовується на певний лад. А як ні, тоді доводиться працювати довго.

— Ви зображуєте якихось конкретних людей?

— Вони виникають у картині самі по собі. Я просто воджу рукою і спостерігаю за їх народженням… І мало не наступного дня їх зустрічаю на вулиці… Але раніше я часто портретувала цілком реальних осіб; тяк часто, що на якомусь етапі не змогла працювати з натури.

— А саму себе вам доводиться зображати?

— Автопортретів – сила-силенна! І найперший був у школі (його в мене забрали). А один я написала на тлі малярського примітиву, який подруга знайшла на Подолі…

— Найвідоміший – 1997 року, де ви написали себе в польоті?

— У зв’язку з ним часто згадують Шагала. Я знала, що так буде. Але просто хотіла передати свій стан. Це не алегорія: часто літаю уві сні і відчуваю, як літаю. Власне, це не політ високо в небі, а так – над землею:… А іноді сама роблю зусилля – і лечу. І навіть не вві сні, а між сном та уявою.

— А кого вам довелося портретувати з наших сучасників?

— Наприклад, мистецтвознавців: Владича, Фогеля. А в 1976-77 роках – Вілю Барського.

— Ваша улюблена мистецька техніка?

— Полотно, олія… А ще – малюнок пером. Перевагу віддаю технікам, що народжуються одразу.

— А як щодо містичних інспірацій ваших творів?

— Свідомо – ні. Але от створювала «Поета і музу» і щось мене обломило, стало дратувати, і я почала записувати. Записую, а «воно» спливає… І я намалювала дівчину з іншого полотна. Або така історія. Після виставки у мене виникла «криза жанру», і я захотіла намалювати пейзаж з трубами, біля вулиці Горького. Але написаний він був пастозне і я боялася пошкодити полотно. І подумала: запущу-но я сюди, в картину, «своїх людей»… І їм тут «сподобалось». А в газеті надрукували чиюсь смішну думку, з точністю до навпаки. А в мене ж просто «труби тримали» цю дивну композицію…

— Пейзажі?

— Дуже довго їх писала. Поділ, Печерськ… І писала дуже пастозно… доки в одному творі почала відшаровуватися фарба, що дуже мене засмутило. Наразі я не працюю в цьому жанрі і почуваюся вільною. Адже не можу написати щось «від себе», драбинку, наприклад, чи ліхтарик. Мені необхідно піти і подивитися, які вони є насправді, а потім уже їх можу виправити на полотні. Один мій пейзаж, наприклад, нагадує ескіз вистави. Але ж і справді було таке дерево на Подолі з обломленою верхівкою, майстерня «Ремонт взуття»…

— Ви часто малюєте птахів…

— У «Зустрічі» 1996-97 років райський птах з’явився випадково. Просто у мене було довге полотно! Все у мене виникає ніби мимоволі, часто – всупереч чомусь, а не завдяки йому.

— Яка культурна доба вам найближча?

— Мені подобається малярство 20-30-х років. З книжки про український авангард дізналася про напівзабутих митців, які свого часу просто зникли, як і їхні твори. А ті дві-три картини, що збереглися,вражають. Можу дуже довго роздивлятися твори Дрєвіна. І Ботеро, художника з Латинської Америки. Багато хто його наслідує, але їм бракує його душевності.

— Чи вплинули на вас експресіоністи?

— Вплинули, мабуть, несвідомо. Якось, написавши портрет хлопчика, згодом спостерегла схожу позу в Сутіна. Гортаю книжечку Вламінка і відчуваю, що це «моє». І на портреті автора – очі, як у доброго пса, хусточка, наче він на мене схожий. Любив квіти… Якщо б я опинилася у містах, які він писав, то, певно, так само «шмаляла б» мастихіном свої полотна. Інакше їх, вочевидь, написати неможливо. Взагалі, якщо пишеш пейзаж, з лається, що хтось уже написав такий, бо написати його можна лише так, не інакше…

— Яким ви бачите мистецтво майбутнього?

— Поки ніяким не бачу. Все залежатиме від особистості. Якщо вона з’явиться, поведе за собою, створить рух, як Сезанн – буде мистецтво. А якщо ні – то ні. А може, вона десь і є, а я не знаю. Я ж взагалі людина малоконтактна…

…слово, що одразу спадає на думку при спогляданні творів Любові Рапопорт. Слово дивне, якщо не химерне (незабаром в словниках писатимуть: «застар.») – і тому до пари самій авторці, яка не вписується, ну ні в які класифікаційні схеми, од себе відштовхує будь-які дефініції. Самих глядачів і бентежить – та й сама бентежиться, на світ знічев’я позираючи.

Здивування – трохи з «іншої опери». Ввічливо дивуються із кришталевим спокоєм усередині, спокоєм, якого художниці якраз і бракує (і з яким, за нашим припущенням, вона би чимало втратила). Надто вже багато кужелястих вихорів у її картинах – і надто невипадковим є кожен їхній фрагмент.

Експресія? Майже десять років тому, беручи в авторки інтерв’ю, спокусився термінологічним похідним, що мало би одразу розставити всі крапки над «і». На нівроку наївне питання: чи вплинули на вас експресіоністи? – відповіла з терплячою розважливістю, пішовши назустріч інтерв’юеру: «мабуть, несвідомо».

Через багато років утямлюєш: могло йтися лише про зовнішні збіги – та деякі творчі персони, з експресіонізмом пов’язані так само випадково, як Хаїм Сутін: «якось, написавши портрет хлопчика, спостерегла схожу позу» (в нього). Не кажучи про Моріса Вламінка, якого відкрила, гортаючи альбом ілюстрацій французького класика. Аналогії – довільні. Настрої – відмінні цілком.

Збентеженість – гримуча суміш неспокою, радості, сорому, просвітлення, хвилювання-занепокоєння, того ж таки подиву, переведеного в інший емоційно-шумовий регістр. Бентежаться двояко: покриваючись «срамом» (цей варіант одразу відпадає) – та падаючи в обійми кромішньої тривоги. В художниці – тривоги усталеної, ледь не визнаної за традицію. Тривоги-звички, тривоги-рукавички.

Упевнено та легко ширяє, як літає над Києвом, точніше, над Подолом (відомий автопортрет 1996 р., якому передували кілька ескізів, на яких поза «летучки» варіюється). Руки – мов крила, в одній затиснуто пензель, схожий на кермо – а що, хіба не так? Художниця, проте, застерігає: «Це не алегорія, часто літаю уві сні та відчуваю, що літаю. Власне, це не політ високо в небі, а так, над землею… А іноді сама роблю зусилля – і лечу. Навіть не уві сні, а між сном та явою». Розмитість, непевність, «сльотавість» стану – на кшталт непевності, «сльотавості» згаданої вище емоції. «Так, над землею» – бо ж і столичний Поділ стелиться підніжжям київських пагорбів, з яких вже так просто не полетиш…

Словом, усе ж «тримається землі», не «пускається берега» — і поготів не «блукає під хмарами». (Шагалівські небеса лишаються за Шагалом, а його політ – індивідуальним маршрутом, не розрахованим на арт-повтор). У переважній більшості її автопортретів наявні ознаки домашнього побуту та – дуже київської! – архітектури – як і суто київським є балаянів мотив «польотів уві сні та наяву» (авторка, нагадаю, ці два стани не розділяє і, здається, не розрізняє). Впізнаєш ампірний будиночок, як і темно-смарагдову башту з вікнами-більмами, побіля якої пурхає добра фея Рапопорт. Окрема тема – власне міський пейзаж, де головують постаті покинутих, напівзруйнованих, занедбаних, мізерабельних споруд – щемливості яким неводнораз надає присутність попереджувальної таблички – про відсутні «права сторонніх».

Тож, з архітектурними об’єктами у неї цілком приязні взаємини, хоч і не обтяжені ілюзією егалітаризму: то по-свійськи зіпреться на триколонний фронтон, глипаючи на його ж малярський образ, посталий на мольберті (так би мовити, «картина в картині», підписана зрозуміло та просто: «малювала Люба»), то гордо зіщулиться в засідці «Рожевої кімнати». І як спливе на стіні розкішна тарілка з рослинно-ліпними прикрасами – то винятково у зв’язку з обрамленням любиної ж персони, якій тут-таки заманеться по-барокковому тицьнути в неї пальцем. Хай це нас не збиває з пантелику…

Скільки разів згадувалося означення власне портрету як прихованого автопортрету, започатковане наприкінці XIX ст. Уайлдом. І якщо його можна визнати доволі сумнівним щодо малярства реалістично-психологічного ґатунку, то в разі митців виразно суб’єктивних, норовливих та егоцентричних, до почесної когорти яких належить Любов Рапопорт, воно має слушність, як ніде інде. Дивуючись тілесному розмаїттю персонажів (у яких примхливо «звучать» такі прості аксесуари строїв, як берет, довгий шалик чи люлька – у письменника Володимира Кисельова; беретам, однак, належить пальма першості), вона зберігає абсолютну впевненість у їхній шляхетній духовній константі. Усі вони – «одного поля ягоди»… у кращому значенні цього слова, звісно. Але «ягоди», а не «квіточки» – «добра & зла».

Звідси – оксюморонне поєднання камерної впорядкованості та природного хаосу, збентеженості та узвичаєності, модерного гротеску та класичної постави, смурняку та пожвавлення – жодна із цих складових не є автономною, бодай розрізнюваною стороннім оком; усі вони сплавлені між собою – тож і відшукувати паралелі (Шагал? Вламінк? Сутін?… а скільки інших пройшло крізь любині руки, звиклі і до реставраторської праці) лишається заняттям хоч і не позбавленим користі, та загалом поверхово-додатковим щодо самих малярських творів. А твори – дивують, збурюють увагу, баламутять мізки, інтригують, зачудовують… бентежать.

З цих позицій зрозумілим є ставлення до «дивного малярства» Любові Рапопорт радянського культурного офіціозу. З одного боку, його речники не мали вагомих підстав зарахувати її до лав андеґраунду, скупі прояви якого в Україні переслідувалися куди жорсткіше, аніж на територіях північної сусідки-хазяйки. З іншого, ще менше підстав було вважати художницю «своєю». Та з цього не випливало, що їй належав якийсь особливий привілей поблажливості. Скоріш – за переадресуванням вислову Андрія Плахова, в нарисі про Кіру Муратову – Любов Рапопорт була художницею свідомо «не-радянською» (а не «радянською» чи «анти-радянською»).

Честь і хвала авторці, яка сьогодні згадує про це як між іншим, наголошуючи на іншому: «від минулого часу… лишилося світле почуття». А в тому ж минулому – не спокусилася на позірні та ефектні прояви «інакотворчості», які нині привели в глухий кут не одну могутню особистість країни-сусідки, вже не хазяйки. Ледве стримуюся, аби не зацитовувати художницю рядками, періодами… сторінками? Розшифрую сказане: в товстому каталозі Любові Рапопорт, котрий (нарешті!) вийшов у світ, чільне місце займають мемуари, які для мене особисто стали відкриттям, разом з її квазі-підрядною графікою – що аж ніяк не применшує значення її малярства. Просто мені пощастило ознайомитися з ним раніше. І я знайомлюся з ним щодня: маленькою картинкою, яку колись художниця подарувала мені, переславши поштою в конверті. Здається, голубиною…

А зараз можна лише щиро потішитися за тих, які були позбавлені такої нагоди – бо вона вже з’явилася. І як: повноважно: книжково та виставкове. Якби мені доручили обрати назву для останньої оказії, я би запропонував таку: «Запрошення до збентеження». З повним спектром вгадуваних інґридієнтів.

Прошу Любу – любити, до картин її радісно звикати.

Виставка матері й дочки — Ганни Файнерман та Любові Рапопорт, що відкрита в залах Національного художнього музею України, є лише частиною Великого родинного космосу. Сім’я органічно поєднала єврейське, вірменське та українське культурне коріння, а мистецтвом зайняті всі — і великі, й малі. Виставка «Версії буття» — вдячна пам’ять Любові Рапопорт про матір, продовження її життя в творчих діалогах.

Ганна Файнерман прийшла в мистецтво, коли все, що не було соцреалізмом, лишалося табуйованим. Художники-лірики, митці з тихими, щирими інтонаціями вважалися другорядними, відсувалися на маргінеси. Рецепти фахового успіху лежали на поверхні, досить було підпорядкувати власний хист ідеологізованому стандарту. Отже, вибір був, Ганна Файнерман обрала порядність та художню щирість – якості позачасові. Саме тому експозиція зали, де бачимо ліричну поетику Ганни Файнерман, викликає відчуття справжньості у глядача. Композиції митця лагідні, ненав’язливі, позбавлені будь-якої афектації. Сонячні та снігові пейзажі, тиха краса сільської садиби, дитячі постаті серед дерев – усе це сюжети добра, бесіди зі щоденням, з його непоказною красою. Недарма навчителем Ганни Файнерман був мудрий лірик, професор Ілля Штільман – людина чехівського типу. Учителя та його студентку єднала увага до маленької людини, до антигероя, який не був ані ґвинтиком, ані коліщатком у жорстокій соціальній машині – лишався духовною особистістю. Розквіт індивідуальності Ганни Файнерман припадав на час хрущовської «відлиги». Саме тоді для радянської інтелігенції відкрився світ новітнього мистецтва. Загальне захоплення митців-шістдесятників імпресіоністами, Гогеном, Сезанном відчутне в колористиці та стильових прийомах Ганни Файнерман. Колір уособлює енергетику радості, хвали життю та тихої молитви — вони наповнювали душу художника в діалогах зі світом.

Діалоги… Світ пронизують їхні хвилі. «Версії буття» – теж діалог між мистецтвом матері та дочки, унаочнення контрастних способів сприймати світ, у якому живемо.

На відміну від безпосереднього ліризму, навіть інтимності Ганни Файнерман, діалоги Люби з пейзажем та людиною були і лишаються буремними аж до драматизму. При зовнішній банальності сюжетів колористичне вирішення їх наповнює композиції могутньою експресивністю. Неочікуваною кометою, самобутньо, не схожою на інших ще школяркою Любов Рапопорт порушила усталеність ментальності художнього Києва. Мистецтво дівчини аж вибухало міццю композиційних структур, колористичною переконливістю, театралізованістю, тонкою іронією. Диво новоявленого таланту було очевидним, і батьки поступилися найсвятішим – віддали Любі майстерню. Родина зробила все можливе, щоб у заідеологізованих 70-х роках новонароджену творчу індивідуальність не розчавила система, охоча до нищення всього неординарного. Особистість було збережено. Сьогодні вона перед вами.

Живопис Любові Рапопорт в умовах 70-х років, коли більш-менш припустимими в мистецтві вважалися сентименти та перечуленісгь, унаочнював модерністську деканонізацію художніх кліше та руйнацію культурних табу. У композиціях Любові все усталене ставало дибки, звичне зрушилось із місць. Тут уявне та існуюче змішувалося так, що одне ставало неможливим без іншого – все було тривким, дивним, переорганізованим у підсвідомості автора. Художник змінює вектори, переакцентовує сенси, створюючи нову систему координат. Безумовно, Люба мала предтеч: німецьких експресіоністів, Хаїма Сутіна, Марка Шагала, Еля Лисицького, інших. Але суть полягала не в стилістичному наслідуванні – Л. Рапопорт самостійно прийшла до неусталеного, модерністського мислення, інстинктивно передчуваючи розломи та трансформації майбутнього.

Фантасмагорійний ракурс мистецтва Любові Рапопорт очевидний. Звичне, повсякденне в композиціях трансформується у вільній театралізованій грі. Гротеск, карнавальна машкара створюють гострий кут зору при сприйнятті Любою банального. Мистецтво Л. Рапопорт з дивацькими образами втілює неспокій кінця XX століття як часу «потрясіння основ», або, за висловом М. Бахтіна, «неготовності буття». Живописні притчі Л. Рапопорт – своєрідне передчуття хаосмосу постмодернізму з його зіткненнями та колажуванням несумісного. Гротески Любові — не лише втілення свободи її душі, а й бунт художника проти нудної нормативності офіційного мистецтва, під тиском якого виростало покоління сімдесятників. Лише поодинокі, такі як Люба Рапопорт, Сергій Якутович, Сергій Гета, інші, вибороли право мати власний художній світ ще в юнацтві.

Ексцентризм Л. Рапопорт – з несподіваними деформаціями об’єктів, з форсуванням активного кольору – ще на початку 80-х років нібито передчуває світ порушених етичних та естетичних норм, згубність плебеїзації суспільного буття. Сьогодні, коли всі кияни змушені бути пасивними свідками архітектурного свавілля новоприбульців,  пророцтвом  прикрих  змін сприймаються мотиви Подолу, написані з ніжністю старі будиночки Києва, такі олюднені та незахищені.

Літературна оповідальність багато важить у мистецтві Любові Рапопорт, але сама живописна фактура заперечує цю оповідальність – виводить сюжет на рівень узагальнюючої метафори, навіть символіки. Парадокс, так само як і гротеск, – родові риси образного мислення Люби. Щоб не плакати, вона сміється, ховає перечуленість під машкарою зниженого гротеском образу, її погляд помічає в людині, в ситуаціях глибинне, сутнісне. Саме воно втілюється кольором. Колоризм Любові Рапопорт – якість незаперечна. Можна сказати, що в її підсвідомості колір живе як самостійна істота. Він ніби мріє про якусь особливу блакить. Мабуть, таку, яка є в останньому натюрморті мами — у «Нарцисах» Ганни Файнерман.

У майстерні Л. Рапопорт до пейзажів Києва, до портретів друзів, до безжально-гротескових автопортретів у 2001–2002 роках додалися композиції – притчі. Вони – своєрідний відгомін хасидської етичної традиції, рефрен Старого Завіту. У них гротеск відступав перед інтонаціями ніжної злуки. Марк Шагал якось відповів журналісту: «Можна сперечатися, чи є я великим, чи незначним художником, але я завжди лишався відданим своїм батькам з Вітебська». Ця родинна пам’ятливість напрочуд відчутна в усьому, що написано Любов’ю Рапопорт. Мемуаризм, є «охоронною грамотою» дочки того народу, який за історію численних катастроф виробив родинну етику та увагу до пересічної людини, особливо до страждальця, так само як уміння подивитись на себе тверезо. Сміх і жарт крізь сльози часто бринить в очах єврея. Ця гостра двоїстість очевидна в драматичних симфоніях Люби: «Я малюю Таню», «Автопортрет», «Ідилія», в інших.

Мистецтво Любові, яке починалося як андеграунд, розвивалося в «діаспорі» родинного мікрокосму, вбираючи світову культуру. Воно сформувалося ускладненим, нелегким для дешифрування. Його сприйняття потребує від глядача духовної співпраці. Дошукуючись утаємниченого в творах Люби, розширюємо простір власної душі. Художник відмовляється пояснювати сюжети, але могла б повторити слідом за Марком Шагалом: «Що я маю пояснювати, я відчуваю, що світ стоїть догори ногами… Ще дитиною відчув, що всіх нас огортає неспокій… Коли в творі немає ірреального, як на мене, він не є реальним». Інстинктивність, неконтрольованість творчого стану, в якому Любов Рапопорт пише власні полотна, робить її мистецтво особливо щирим, навіть сповідальним.

Різними шляхами, у відмінних парадигмах та художніх системах ідуть до теми людяності як головної в їх творчості мати та дочка.

Колізії їхньої біографії, амбівалентність радості – драматизму, все, що особисто пережито, це факторний візерунок їхньої гуманістичної творчості.

2002

NFU tells about young artist Lyuba Rapoport, whose success clearly shows that a new personality has appeared in the Ukrainian painting.

Her talent was matured since early childhood: she grew up in an artists’ family, and studied in the Kiev arts school. Renowned maitres Mykola Hlushchenko, Tetyana Yablonska, Mykhailo Derehus, Heorhy Yakutovych took care of her development for twenty years. From 1971 her works were displayed at city and Republican exhibitions.

Her works set one thinking. Familiar faces of artists, restorers and art critics look unusual and renovated in the portraits by Lyuba Rapoport. There is not a hint of routine and self-content. Both appearance and spiritual features of these people having passed through the artist’s powers of observation and emotion become refined and individualized. The tense exciting atmosphere of creation permeats these portraits. The style of painting is anxious, frantic, full of stormy romanticism. Their colors are sometimes heated to hot-white, and this powerful color is sometimes reminiscent of white color being the symbol of fire in ancient Greece. “While young, a man is stirred inside and looks at the world around with bright eyes,” said writer Andrey Platonov.

This is the way the heroes of Rapoport’s portraits look at you from the frames (notwithstanding that there are also aged people among them), but their souls have got individual dimensions. Painting only those who are kin to her spiritually, the artist manages to find a new color combination, different dynamics of strokes and texture for each portrait. Colors, like appropriate epithets, outline the spiritual characters of those portrayed.

The ability of profound insight is also reflected in the landscapes of Lyuba’s native city of Kiev. Here is the Andriyivsky Descent, winding along the hills on which Kiev was born, where the rough grass of reverie grows. Gogol’s ironic idiom, mysterious history, warm emotions and the grim purple of the sky —all these controversial voices appeal from the painting “Old Kiev”.

Making use of some anti-academic methods of folk art which are seen especially clear in landscapes and still life paintings, the artist combines them with free improvisation. From all artistic traditions she chooses those that are rich in emotion, expression and passion. Why not call Lyuba Rapoport’s style “neobaroque”?