Дніпровським українцем називали друзі по цеху Якова Самійловича Ражбу, який народився у Кременчуці 1904 року. Рідний Дніпро був від малих літ і протягом усього довгого, до 1986-го р. — останнього року життя майстра, його наснагою і сумом. Яків Самійлович прожив життя трударя-філософа. Йому повезло проминути 1937, 1949 і усі шестидесяті, період, коли талант майстра розквітнув на повну силу. Він брав участь у великій кількості виставок, був нагороджений численними нагородами. Дружив з Л. Владичем, перу якого належить багато текстів про скульптора. Ражба закінчив першу мистецьку освіту 1929 р. у Харкові. Юнакові сильно повезло. Його учителями з фаху були Л. Блох та Б. Кратко про яких у книзі, що вийде вже після смерті скульптора і мистецтвознавця Л. Владич напише, що останні були визначними художниками-педагогами, носіями високих реалістичних традицій і прищеплювали своїм вихованцям справжню культуру пластики. Кожне написане слово відповідало дійсності. Можливо варто було б додати сьогодні, що з усіх претендентів на пам’ятник Т. Г. Шевченку, Я. Ражбі єдиному було «поставлено на вид» саме нереалістичне бачення образу поета. Молодий скульптор наважився показати образ, який навіть теоретично не зміг би сподобатися журі. Скульптор за короткий час тричі буде звертатися до образу кобзаря. 1930 — міжнародний, 1933 — всесоюзний і 1936–1937 — всеукраїнський конкурси на будівництво пам’ятників у Харкові, Києві, Каневі. На міжнародному конкурсі 1930-го він показує проект, де домінанта — фігура кобзаря, вбраного у костюм моди тих років у 8 разів більше за модулем од юрби людей коло ніг поета. Можливо, такий образ міг би сподобатися сьогодні у 2003. Та й то без упевненості. Юнак випередив час у розумінні ролі генія. Він створи образ могутній як Дніпро. І в абсолютному нереалізмі зумів передати біль отця нації. У цій першій конкурсній роботі читається усе. Це і радість життя і спілкування у мистецькій столиці і, безумовно, вплив «Березільських» постановок Курбаса, і захоплення театральними художниками і театральними виставами авангардного конструктивіського молодого театру, і, звичайно, кубістичні закоханості 25 річного юнака- художника. Л. Владич припускав, що на творчість Я. Ражби впливали літературні образи В. Маяковського, який неодноразово відвідував Харків з виступами, але це недоведений факт. Пошуки Я. Ражби «в галузі монументально-декоративної пластики набувають чимдалі чіткішої цілеспрямованості» (наприклад, в композиції «Т. Шевченко» (1925) і в другому варіанті (1930) [322]. За 1936–1941 рр. Ражба робить монументальні скульптури для обеліска «Звільнення Києва від білополяків» (1937). Цим роботам передують горель’єф «Кавалерійська атака» та захоплення окремим різновидом скульптурної творчості — рухомих скульптур для святкових демонстрацій, які набувають в Україні, як і в Німеччині сили нового політичного мистецтва. Сьогодні можна констатувати той факт, що митцеві таке життя подобається. Він працює по 20 годин на добу і не відчуває втоми. Народжуються нові і нові твори на переможну соціалістичну тематику, в яких немає жодного фальшу. Рель’єфи «Жінки в індустрії» та « Жінки в колго спному будівництві», горель’єф «З поля» 1937, де зображені дівчатка, що повертаються додому абсолютно единтичний твору німецького художника Леопольда Шмуцлера «Робітниці, які повертаються з поля» (1940). Феномен полягає в тому, що обидва митці — українець і німець закохані у свої моделі і свято вірять у чистоту зображуваних образів. В 1941 р. встановлюється пам’ятник Леніну в Ізюмі зруйнований під час бомбардування. Паралельно Я. Ражба виконує для Українського павільйону в Москві рельєфи: «Сільське господарство» та «Індустріалізація» (1939) і розпрацьовує (певно для заробітку) бюст Й. Сталіна і погруддя В. Леніна для тиражуванні у фарфорі (не доведено, 1939–1941). У післявоєнні роки Я. Ражба продовжує оспівувати соціалістичний лад «Погруддя двічі героя Радянського Союзу С. Супрун» (1947), «Герой соцпраці Г. Буркацька» (1957). Обминувши космополітичну кампанію, 1952 р. Яків Ражба всупає до лав Комуністичної партії, що рятує його від тоталітарного свавілля професійних художників-провокаторів, штатних працівників КДБ у бурхливі 1960-ті.

Робіт відомого скульптора Якова Ражби у краєзнавчому музеї близько 11-ти – ще наприкінці 1970-х рр. заклад отримав їх від Художнього фонду України. А ось інформації про Якова Ражбу в музеї майже не знайшлося. Небагато її і в мережі Інтернет. Відомо лише, що народився скульптор у 1904 р. у Кременчуці, а в 20 років поїхав навчатися до Харківського художнього інституту. Так склалося, що серед викладачів кременчуцького хлопця була й відома скульпторка з кременчуцьким корінням Леонора Блох, яка мешкала на вул. Херсонській (сучасній вулиці Карла Маркса). Ця жінка відома тим, що наприкінці XIX ст. впродовж 6-ти років вона навчалася скульптурним премудростям у паризькій майстерні самого Огюста Родена – відомого французького скульптора та одного з основоположників імпресіонізму.
Після повернення на батьківщину Леонора Блох працювала у Петербурзі, згодом – викладала у Харківському художньому інституті, творила в галузі портретної, жанрової та монументальної скульптури. Її учень Яків Ражба також опанував монументальну і станкову скульптуру – він став автором таких композицій, як «Тополя», «Русалка», «Гусляр», «Дон Кіхот і Санчо» тощо. Взагалі робіт в його творчому доробку дуже багато, адже скульптор прожив 82 роки і встиг втілити бажані задуми у життя: це і пам’ятник Ф. Дзержинському в смт. Штерівка (Луганська область), і рельєфи в залі Робочого театру в Дніпропетровську, і надгробок грузинському поету Давиду Гурамішвілі на його могилі в Миргороді, і два пам’ятники – загиблим в Котельві та на могилі В. Короленка.
Алла Гайшинська, директор Кременчуцького краєзнавчого музею:
– Роботи Якова Ражби вражають своєю експресією і нестандартністю, особливо якщо врахувати час, коли він творив. Деякі з них, як-от «Жмуток сіна», «Голова Гоголя» або «Партизан», завдяки певній «непригладженості» взагалі здаються сучасними. Хоча тема довірливого віслюка, який несе на спині вгодованого вершника, тягнучись за жмутком сіна, що маячить перед очима – дуже давня. А ось Гоголь в Якова Ражби – майже потойбічний, залежно від ракурсу, щоразу сприймається по-іншому. Від споглядання роботи «Танцюють вдови», відверто кажучи, взагалі перехоплює подих. Скільки сили духу, завзяття і гірко-веселої відчайдушності у танці цих жінок! На руках в них залишилися діти-сироти, їм треба відбудовувати розорену і сплюндровану Вітчизну, попереду – тяжка щоденна праця, а потім – мокра від солоних сліз подушка у холодному вдовиному ліжку. Але сьогодні ці жінки – танцюють!..