Публікації та відеоматеріали про Івана Остафійчука

Баран В.. «Виставка І. Остафійчука в Дітройті».

Любов Волошин, Микола Маричесвський. «Іван остафійчук. Від періоду «естетики» до періоду «етики»//«Образотворче мистецтво», 3-4, 1993.

Островський Г.. «Пісенна графіка».//«Вітчизна», №10, 1982.

Островський Г.. «Графика Ивана Остафийчука»//«Графік», Будапешт, 2, 1982.

Островський Г.. «Сложность простого мира»//«Советский художник», 1977.

Палій Ліда. «Інтерв’ю з мистцем Іваном Остафійчуком».//«Сучасність», №4, січень, 1989.

Попов А.. «Возвращение Остафийчука»//«Киевские новости», 3.04.1993.

Попович В.. «В оркестрі барв»//«Україна», №22, 1992.

Попович В. .«Мистець Оновлення – Іван Остафійчук»//«Сучасність», №4, січень, 1989.

Лана Світла. «У гори – не за етюдами, а жити»//«Високий замок», 8.08.2000.

Федорук О.. «Зачароване Іванкове «коло»»//«Образ М», 3, 2006.

Яців Р.. «Іван Отсафійчук. Національна мотивація форми».

Яців Р.. «Мистецтво в «Моїй Україні» Івана Остафійчука»//«Літературна Україна».

«Перша виставка талановитого маляра Івана Остафійчука в Канаді»

Світ Івана Остафійчука.//«Ukrainian world(Український світ)», 5-12, 1994.

Ostafiychuk works displayed in New York («Роботи Остафійчука представлені в Нью-Йорку»)//«Ukrainian weekly».

«Rooted in folk tradition»

Видатний український графік Іван Остафійчук і його несподівані паризькі враження. Світлинa Вікторії САДОВОЇ

Те, що тематика виставок не може підмінити відсутності її внутрішньої концепції, навдивовижу точно ілюструє синхронність двох експозицій графіки відомого українського художника Івана Остафійчука в Львівській державній галереї мистецтв та галереї “Гердан”. Видалася прекрасна нагода для порівняння та висновків. Хоча це більше стосується реципієнта, а не автора. Адже таку альтернативу спровокував сам Іван Остафійчук, коли два роки тому відмовився від будь-яких ювілейних музейних “ігор у класики”, вважаючи що ювілей – ще не привід для виставки.

Нічого, як виявилося, і не в кругло-калинові дати можна також спорудити ще й ого-го яку засяжну ретроспекцію (із усіма її плюсами й мінусами). Ну, не може наше глядацтво без ретроспекції, – не відмовить собі у приємності пообсервувати еволюцію авторського стилю, ворожачи, як та віщунка, на двоє в кількісно-якісних параметрах: чи то воно до прогресу, чи то до регресу. А тим більше, коли художник виставляє новий доробок, виконаний в давно підібраному ключі, до якого це штатне глядацтво вже понавитинало собі безліч копій, що ними може повідмикати власне сприйняття на споживацькому рівні.

Здивувати несподіванкою доброї виставки важче. Здавалося б, у форматі виставкових спромог Львова це майже неможливо. Але треба ж такому трапитися, що ми стали свідками винятку з парадигми.

Графічний цикл “Париж” Івана Остафійчука, представлений у камерному просторі галереї “Гердан” бере не обсягом, а ґустовно-прискіпливим відбором і формуванням цілісної експозиції, яка несподівано відкриває нам нового Івана Остафійчука. І це відкриття бентежно тішить.

Художник вийшов за рамки ілюстративних композиції, що коннотують із фольклорними чи літературними мотивами, де превалював наратив (хоч, безперечно, деякі облюбовані Остафійчуком сюжетні схеми його попередніх творів, від української класики до сучасних йому поетів і прозаїків з когорти шістдесятників, відзначалися автономною внутрішньою наповненістю, філософсько-понятійним навантаженням та неабиякою семантичною знаковістю образів).

Та навряд чи відібране директором галереї “Гердан” Юрієм Бойком до експозиції варто називати етюдами. Надто вже вони не схожі на етюдні замальовки з натури. Це самодостатні й самобутні викінчені твори з дивовижною динамікою композиції, через що й свого чару “першого враження” від світової столиці мистецтва вони не розгубили. У їхньому ненатужному виконанні зберігається присмак легкої імпровізації, зумовлений обраною технікою (водяні акрилові фарби, папір).

Драматургія кожного аркуша висновує свої внутрішні умовні відношення між суто графічним середовищем і сутністю кожного елемента зображення. Інтелектуально-емоційна напруга образів поляризується засадничою віссю “лінія-пляма”, навіть коли автор робить це інтуїтивно й позасвідомо, не вербалізуючи своєї програми на понятійному рівні.

Пропонуючи своє осмислення морально-психологічних, естетичних проблем сучасності, які постають перед художником як “останні питання буття”, Іван Остафійчук впевнено веде мистецький діалог сучасною мовою, не зраджуючи такій своїй стилевій особливості, як екзистенційна туга за первісною нелукавістю чистоти лінії, що її він перебрав як естафету з традицій народної іконографії.

Марта Ґартен 

ОДНИМ З НАЙБIЛЬШ УВАЖНИХ ГЛЯДАЧІВ НА ВИСТАВЦІ БУВ КОЛЕГА ІВАНА ОСТАФІЙЧУКА АНДРІЙ ЧЕБИКІН

Про виставку відомого художника, представника львівської живописної школи Івана ОСТАФІЙЧУКА, що відкрилася 7 лютого у Музеї літератури у Києві, говорили ще напередодні. Його роботи висунуті на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2007 року. Очевидно, що відкриття виставки стало традиційним переглядом членами Шевченківського комітету номінованих художніх творів. Але говорили не тільки тому. Івана Остафійчука знають, люблять і купують. Тому й подивитися його нові картини прийшло чимало друзів і шанувальників. Завітали навіть, так би мовити, конкуренти, що особливо приємно. Зокрема, Андрій Чебикін, який також є номінантом.

У музеї експонується доробок за останні п’ять років: «Реквієм», присвячений харківським кобзарям, страченим у радянські часи; «Стронцієва дорога», написана на чорнобильську тематику; серії «Сага про бойків» і «Париж»… Усі роботи пристрасно-емоційні і настроєві. Декотрі привертають увагу своєю яскравістю, інші ж — гармонією кольорів. Усі ваблять. Змушують зупинитися біля кожної на довгий час.

«Іван Остафійчук — надзвичайно український художник, хоч у нього не побачите ні української орнаменталістики, ні етнографії, — говорить письменник Михайло Слабошпицький. — Натомість він творець українського міфу. До слова, Тарас Шевченко створив прекрасний міф України. У Іванових картинах відчитую всю українську історію. Я би навіть назвав його доробок згустком української історії. Це — по-перше. А, по-друге, на цій виставці (я відвідую усі виставки митця) побачив його зовсім іншим. Довгий час знав Остафійчука як феноменального книжкового графіка (нагороди та відзнаки на III Бієнале європейського естампту у Баден-Бадені, Німеччина (1983); Міжнародному квадрієнале гравюри малих форм у Манській- Бистриці, Чехословаччина (1981); на виставці радянської графіки у Болоньї, Італія (1980). — Ред.), і тепер побачив прекрасного живописця. Я не можу навіть об’єктивно ставитися до Івана, я його просто люблю».

«Івана знаю ще замолоду, — продовжує актриса, член Шевченківського комітету Лариса Кадирова. — На відкритті виставки, коли ми розмовляли, він згадував, як приходила до нього в майстерню, завинута у квітчасту хустку. У відповідь я пожартувала, мовляв, пам’ятає лінії, кольори в просторі, але не пам’ятає хто ж то був. Іван дуже талановитий. Він насправді відчуває світ у кольорах і лініях. Може малювати повноколірні картини, а може творити роботи у чорно-білих тонах. А лінії… Як вони у нього емоційно в’ються! А ще важливо, що художник неповторно відчуває країну, в якій живе і творить. Від душі хочу побажати йому удачі. І як би там не склалося: одержить чи не одержить премію (цьогоріч досить сильні претенденти), але Іван Остафійчук — це ім’я в українському малярстві».

Надія Тисячна

Великие искания в искусстве начала XX века не были чужды украинским художникам. Их выдающиеся представители подтверждают это своими работами и в нынешнем столетии.

Великие искания в искусстве начала XX века не были чужды украинским художникам. Их выдающиеся представители подтверждают это своими работами и в нынешнем столетии.

Радость творчества — это чувство совпадения с самим собой

Художник-график Иван Остафийчук, родившийся в Ивано-Франковской области, начиная с 1965 года совпал с собой несколько тысяч раз. Результаты этих совпадений находятся во многих галереях мира и частных коллекциях. 90 его графических произведений выставлены в залах Национального художественного музея Украины с 20 января по 12 февраля 2006 г.

Быть признанным за границей, чтобы узнали на родине

Сейчас Ивану Остафийчуку 65, и его имя заслуженно считается брендом львовской школы графики.
Когда исполнительный директор Лиги украинских меценатов, член комитета по присуждению Национальной премии им. Т. Г. Шевченко Михаил Слабошпицкий приехал во Львов для ознакомления с творчеством львовских соискателей Шевченковской премии, в число которых входил и Иван Остафийчук, его восторг передался словами: «Это фантастика! Мы знали, что Львов — город композиторов, а теперь видим, что Львов — еще и город художников!».

Осознание того, что Украина принимает полноценное и значимое участие в мировой культуре — лучший способ воспитания национального достоинства. Как художник-график Остафийчук известен во многих признанных центрах мирового искусства. Об этом свидетельствует длинный ряд персональных выставок, которые состоялись более чем в 60 странах мира. Список включает Францию, Италию, Германию, Чехию, США, Канаду и другие государства. Его работы находятся в Третьяковской галерее, несколько сотен картин художник подарил Национальному музею во Львове, 250 — Львовской галерее искусств и столько же — Ивано-Франковскому музею.

Специалисты отмечают, что нынешний уровень присутствия украинского искусства на международной арене не соответствует его потенциалу. В этой ситуации уже признанное творчество Остафийчука — один из ответов на вопрос, как и чем мы можем заинтересовать окружающих.

Приехать в Париж, чтобы быть украинцем

Универсальные средства выражения делают доступным то, что ты хочешь сказать. Чем шире круг собеседников, тем понятнее должен быть твой язык. Практической реализации этих банальных истин средствами художественной графики Остафийчук начал учиться сначала в Вижницком училище, затем (с 1960 по 1965 год) — во Львовском государственном институте прикладного и декоративного искусства.

Можно поехать в Европу, а можно сходить в Национальный художественный музей.

Так проявляется свойство таланта оказаться в нужное время в нужном месте. Иван Остафийчук общался с профессорами, тип которых уже начинал исчезать из советской действительности. В 1960-х он успел познакомиться с теми, кто лично в начале XX века принимал участие в создании и разработке новых направлений, которые теперь известны как кубизм, сюрреализм, конструктивизм и др. Этому способствовала историческая ситуация — ведь Львов до 1939 года находился в составе Польши. Молодые украинские художники 1920-30-х годов легко перемещались в художественном и географическом пространстве Европы, оказываясь в Риме, Париже, Берлине, Мюнхене, Вене… Знаменитый художник Н. Г. Глущенко имел в Париже свою мастерскую, там же существовал большой анклав украинских художников.

Эти перемещения привели к тому, что украинская живопись и графика успешно освоили западную эстетику, благодаря чему украинское искусство было национальным по сути и современным по изобразительным методам. Выставки, организованные вернувшимися на родину, с успехом проходили за границей. Полученный заряд был настолько сильным, что даже в период немецкой оккупации объединение, включавшее в себя более 400 украинских художников, провело шесть крупных мероприятий.

На подмосковной творческой базе Союза художников СССР советский художник Иван Остафийчук создавал серию монотипий «Украинские народные песни», по-прежнему находясь под влиянием европейского художественного движения. В 1980 году на Девятой биеннале графического искусства в Брно жюри посчитало его работы достойными высшей награды — золотой медали.

«Наши учителя принесли европейские традиции, — говорит Иван Остафийчук. — И мы уже продолжали эту линию. Мы изначально хотели, чтобы наша графика была другой. Прогрессивной. Чтобы иметь свой почерк, связанный со специфической украинской культурой».

Повернуться спиной, чтобы игнорировать опасность

Традиционное советское противостояние интеллигенции и КГБ переводило первую в область, где ей гарантированно «разбивали очки и пачкали манжеты». Состояние борьбы обедняло набор физических и творческих движений. Когда творчество становится противодействием, его направление предсказуемо и полностью описывается третьим законом Ньютона. Остафийчук не захотел ему подчиняться. Ныне, в 2006-м, при упоминании о личном диссидентстве, он неловко улыбается за то, что оказался причиной своих гонений. Лучший способ победить — повернуться лицом к любимому делу, и тогда твоя спина обезоруживает противника.

Остафийчука называли буржуазным националистом, а ему просто нравились гуцульские легенды, народные песни и украинская классическая литература. Ему не давали квартиру, он не имел помещения для мастерской, отсутствовало официальное признание — это были косвенные признаки постоянного движения за спиной.

«Будучи членом Союза художников, я принимал участие в различных республиканских выставках и во многих международных групповых, в том числе в свободных странах: Италии, Франции, ФРГ, Японии… Часто даже не знал, где меня выставляют. В те времена не очень заботились о художнике. Когда я написал, что хочу поехать в Брно на биеннале, меня вызвали в КГБ и сказали: «Нет надобности». В искусстве я делал то, что мне нравилось, поэтому всегда чувствовал давление системы. Но это был мой выбор, я так хотел и, думаю, что не ошибся. Я не шел на компромиссы».

Воспитывать вкус, чтобы получить адекватную оценку

Иван Остафийчук в наше время: «Очень трудно адекватно оценить стоимость художественной работы. Покупатель любит то, что он понимает. В основном это эстетские вещи, там, где много ремесла, тщательных прорисовок. Но слишком часто он не видит, где вложен настоящий труд. Пота не видит. Как художник, который хочет выжить, я еду в Америку и Канаду, чтобы продать свои работы, потому что у нас в Украине это сделать тяжелее. Нередко и там дают очень несправедливую цену, но ничего не поделаешь».

На вопрос «&» о том, появляются ли в Украине коллекционеры, которые понимают, что они покупают, художник ответил: «Их очень мало. Пятнадцать лет назад, в конце существования Советского Союза, средний класс хотел и уже мог покупать картины. Сейчас он снова должен подниматься. Тогда искусство будет оцениваться более реально. Появится украинская аристократия, которая начнет ходить на выставки, интересоваться, собирать коллекции. Будут и фальшивые коллекции, но постепенно обнаружатся знатоки и ценители, которые смогут дифференцировать искусство».

Искусство high quality

Алексей Роготченко, заместитель председателя киевской организации Национального союза художников Украины:
— Я советую прийти на выставку Остафийчука во-первых потому что в музеи вообще стоит ходить. Во-вторых, вы имеете возможность познакомиться с лучшим художником-графиком в Украине нынешнего времени. Остафийчук — одна из немногих знаковых фигур в нашей культуре, и большинство маэстро такого уровня, как правило, при жизни не бывают раскручены.

Это уже немолодой человек, и то, что он делает сегодня, — это узурпация всей искусствоведческой мысли от 1950-х годов до настоящего времени. Он владеет абсолютно всеми техниками, какие человечество придумало в графике, и сказать, где он лучший, я не могу. Он лучший везде. Однозначно, это графика европейского уровня, которая может представлять Украину и в мировом культурном пространстве. Для коллекционеров искусства, которые думают о покупке «правильных» работ, хочу сказать: то, что здесь представлено — high quality, искусство высшего уровня.

Виталий Ченский

Іван Остафійчук – митець, який десятиліттями будує світ у мистецтві.

Його знають і люблять чи не у всіх центрах сучасної цивілізації (виставки його робіт організовувались у понад 60 країнах, серед яких США, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Чехія). Він щедро обдарував Національний музей у Львові (600 робіт), Львівську галерею мистецтв (250 робіт) та Івано-Франківський художній музей (250 робіт). І львів’яни отримали можливість відчути філософію його творчості на виставці графіки у Львівському палаці мистецтв, експозиція якої складається з-понад 300 робіт.

Це твори художника різних періодів з різним лінійно-пластичним вирішенням та водночас збереженим індивідуальним почерком майстра. Сам митець умовно поділяє свою творчість на два періоди: “естетично-літературний”, побудований на інтелектуалізмі та логіці, та “морально-етичний” – на експресії почуттів.

Споглядаючи виставку, знаходимо як графічні інтерпретації української історії та літератури, так і роботи, в яких митець намагається “прокричати” сучасну долю України та відродити віру в її майбутнє.

Художник ніколи не зосереджувався на вдосконаленні якоїсь однієї техніки. Він став справжнім майстром рисунка, акварелі, монотипії, літографії, офорту та лінориту, у чому переконуємось, перебуваючи в “багатоголосій” експозиції його графіки.

Різноплановість творчої особистості графіка підкреслює й абстрактне вирішення ним деяких пейзажів, і їх легка настроєвість.

Кожен його твір наповнений теплом та силою позитивної енергетики.

Оксана Федорук

„МЕНЕ ХОТІЛИ ЗРОБИТИ „ПРАВИЛЬНИМ”

Серед цьогорічних лауреатів Національної премії імені Шевченка – відомий український художник Іван Остафійчук

Він із тих, кого називають чоловіками з характером. Він усе життя обстоював свої принципи. Мав шанси на те, щоб заможно жити за океаном, – відмовився. Хотіли присвоїти почесне звання заслуженого художника України – теж принципово відмовився. А от від Шевченківської премії – ні. Таке мимоволі інтригує.
Напередодні вручення цієї премії наша кореспондентка завітала в гості до художника. На всіх стінах його помешкання – власні роботи та взірці народного мистецтва…

„З ТРЬОХ ТИСЯЧ РОБІТ ВІДЗНАЧИЛИ МОЇ”
– Про Шевченківську премію час від часу починаються різні розмови. Мовляв, не тим дають. Мовляв, втратила авторитет і таке інше. А чим для вас є ця премія?
– Я з іменем Шевченка був пов’язаний усе життя. Ще змалку для мене ідеї Шевченка, його життя — це приклад для власних вчинків. Тому саме Шевченківська премія для мене дуже дорога.
Може, для нас, художників, нагорода на міжнародній виставці й більше важить, бо таку премію визначають спеціалісти на фоні великого обширу художників. Але Шевченківська премія — це нагорода у своїй країні. Як на мене, вона має радше громадянський зміст. Значить, ти в цій країні за щось морально відповідаєш, робиш щось важливе.
– А яка із суто мистецьких нагород для вас найбільш пам’ятна?
– У мене є золота медаль з виставки у Брно (Чехія, 1980 рік). Це була дуже велика виставка, там експонувалося три тисячі робіт художників з усього світу. І якщо я там отримав золоту медаль, то це вже щось важить.
– Коли ви відчули, що хочеться малювати?
– Мабуть, коли мав три роки. Я побачив, як мій батько намалював коня. Я досі пам’ятаю, як мене вразило, що, виявляється, можна малюнком відобразити те, що бачиш очима. Відтоді для мене малюнок став символом чогось незвичайного…
– У шістдесяті роки передова художня молодь тяжіла до абстракціонізму. Ви ж навіть навчались у відомого українського абстракціоніста Карла Звіринського. Чому ж не пішли цим шляхом?
– Спочатку я теж почав захоплюватися абстракціонізмом. Але, коли познайомився з дисидентами, то мною заволоділа ідея українства, Я відчував, що треба щось таке робити, щоб воно піднімало українську ідею. Мене цікавили гуцульські легенди, я почав читати багато літератури. Може, це ще пов’язано з тим, що з дитячих років (я 1940 року народження) бачив партизанську боротьбу. Я спав разом із партизанами у хаті. Так що це наклало відбитки на дальше життя, творчість.
До того ж на мене весь час тиснули кадебісти. У такій ситуації почався спротив, і українська ідея стала ще солодшою. Мене навіть один функціонер спитав, навіщо я з себе мученика роблю. „Хочеш, щоб тебе розіп’яли”, — казав він. Це певною мірою було правдою. Митці натурою максималісти. Якщо їх тиснути, то вони починають протидіяти.

„У КАНАДІ Я МРІЯВ ПРО УКРАЇНУ”
– Ви певний час жили в Канаді. ІЦо стало поштовхом до виїзду?
– Ще з інститутських часів мене раз на місяць викликали в КДБ і по шість-вісім годин чистили мізки, щоб зробити „правильним”. А головне – добитися того, щоб я став сексотом. Це дуже тяжко було витримати, хоча я й виробив певний імунітет до цих розмов.
У мене в майстерні робили обшук, зривали підлогу, шукали передавальну апаратуру. Вважали, що я передаю за кордон інформацію, переховую іноземну літературу. Пропагандисти навіть на лекціях в університеті розповідали, що Остафійчук у себе влаштував націоналістичне кубло.
Певною мірою це так і було, але не з моєї волі. Наприклад, приїжджали з-за кордону гості, й тодішній голова спілки художників Емануїл Мисько приводив цих людей, бо я був активний, багато працював і було що показати. Таким чином нав’язувалися контакт. Часом справді привозили якусь літературу.
І навіть коли почалася перебудова, робота КДБ тривала. Я вже не витримував тиску. Здавалося, що це ніколи не закінчиться. І ось 1987 року я спочатку переїхав до тодішньої Югославії, а тепер Хорватії. Пробув там десь рік, апотім виїхав до Канади, де й прожив чотири роки.
– Важко було прилаштуватися?
– Ні. У мене все складалося непогано. Я досить скоро став громадянином Канади. Окрім того, отримав грант від тамтешнього міністерства культури. Я мав багато виставок у Канаді й Сполучених Штатах. Там мені була відкрита дорога, я міг реалізувати все, що хотів. Але це все було не для мене, бо я мріяв про Україну. Я малював на теми, за які в Україні ніхто не брався. Наприклад, маю серію робіт про події ГКЧП. Мене хвилювали всі події, які відбувалися тут, в Україні…
Тож 1992 року я повернувся додому.

„ПОЗНАЙОМИВСЯ ІЗ СЕРГІЄМ ПАРАДЖАНОВИМ”
– В юності багато хто про себе цікаво заявляє. Але реалізовуються далеко не всі. Від чого це залежить?
– Мені здається, що це великою мірою залежить від внутрішньої енергії людини. Я весь час був захоплений енергійними, потужними людьми. Наприклад, досі пам’ятаю, як колись у горах познайомився з кінорежисером Сергієм Параджановим. Я був захоплений цією мобільною й потужною людиною.
– Звідки енергію черпаєте?
– Це в комплексі. Коли бачиш надзвичайну природу і вкотре захоплюєшся надзвичайністю зробленого творцем. А ще допомагає читання літератури, відвідування виставок, музеїв, концертів. Тоді відчуваєш, що духовне життя потрібне, і це також дає натхнення.
– Ви працюєте, коли настрій приходить, чи цє не має значення?
– Я хотів би працювати весь час, але, на жаль, відвертають різні життєві справи. Коли весь час працюєш, тоді краще виходить. А після перерви важче увійти в творчий ритм, треба настроюватися.
– Хатинку в Карпатах маєте?
– Я коли приїхав з Канади, зробив виставки у Львові та Києві. І у мене склалося враження, що тут мистецтво непотрібне. Тож я кинувся будувати хату в Карпатах. Я там багато чого сам робив. Тож я туди їду навесні — на ціле літо.
– І все ж таки, чому ви не маєте почесних звань?
– Я відмовився. Раніше це не було можливим, бо я був „буржуазним націоналістом”.
Мені навіть майстерні не давали, я мусив усе виборювати. А коли приїхав із Канади, то мені почали говорити, що треба подавати документи на присвоєння звання заслуженого художника. Я сказав, що відмовляюся від радянських звань. Я й тепер їх не визнаю!

Тетяна ШЕВЧЕНКО

Ім’я Івана Остафійчука в мистецтві України ХХ століття є однією із тих знакових постатей, які визначають напрямки і слугують орієнтирами. Хоча Львову ніколи не бракувало талановитих графіків, якщо оглянути розвиток львівського графічного мистецтва впродовж століття, та найвидатніші досягнення його першої половини вповні окреслюються іменами

О. Кульчицької, П. Ковжуна, М. Бутовича, С. Гординського, М. Осінчука. А другу половину століття досить вичерпно презентує творчість Л. Левицького, Я. Музики, С. Караффи-Корбут, І. Остафійчука, Ю. Чаришнікова, О. Аксініна… Кожне ім’я – ознака не років навіть, а десятиліть у повному культурологічному комплекті, коли художник є “пеленгатором” і “конденсатором” політичних, філософських, етичних та естетичних пошуків, якими живе інтелектуальна частина суспільства кожного окремо взятого історичного періоду.

З такої точки зору Іван Остафійчук – це львівський графік номер 1 доби 70-х. “Відлижна” свобода 60-х всоталась у брєжнєвські часи, як у суху землю. Говорити на тему України мовою конкретних історичних та етнографічних візій на той час уже каралось тавром політичної неблагонадійності, отож мистецтво було змушене шукати більш формально завуальованих засобів виразу своєї громадянської позиції. Саме в цей час у львівському мистецтві окреслюється творчість Івана Остафійчука, який зумів продовжити розвоєву лінію довоєнної львівської графіки, збагативши її і тематично, і формотворчо. Його ряд монотипів за мотивами народних пісень задемонстрували нові етичні та естетичні можливості освоєння української традиційності. Стандартна звичаєво-побутова канва, у рамках якої шістдесятники створювали свій культ ритуалістики, набула у творчості Остафійчука початку 70-х більш інтелектуальної варіативності, зформованої під впливом режисерського досвіду Параджанова, акторського досвіду Миколайчука, мистецького досвіду Якутовича. Його композиції цього періоду настільки влагоджені, настільки позбавлені показної експресії, ведучої фабули, що за тонкощами ліричного вислову практично межують із мистецтвом сакральним.

Тому його “закордонний період” (1987 – 1993) не був чимось чужорідним, він продовжив та поглибив бажання митця перейти у своїй творчості від естетичних до етичних проблем. Тим більше, що технічні питання на цей момент були для нього практично з’ясовані. Якщо на початку
70-х теоретичне підґрунтя творчості Івана Остафійчука складав літературний досвід , сформований В.Стефаником, І.Франком, М.Коцюбинським, то тепер це – твори Л. Костенко, І. Драча, Д. Павличка. У творчості художника з’являються певні парафрази з історії, наприклад, серія ліноритів, присвячених еміграційному періоду Пилипа Орлика. Ці роботи є більше драмати зовані за звучанням, ніж ліричні, інтонаційні роботи 70-х.

Повернувшись в Україну, Іван Остафійчук відновлює внутрішній зв’язок із своїми пошуками 70-х, лишень у його останніх роботах більшає чуттєвості , а за технікою виконання – це найчастіше живопис або малюнок тушшю.
Для художників-практиків з молодої когорти, які досить успішно чують себе в сучасному міжнародному виставковому просторі, Остафійчук – не абстрагована легенда. Його творчість – це рівень дуже конкретного наповнення мистецького процесу енергетикою, успадкованою від “класиків” 20-30-х років та світоглядної позиції шістдесятників. І хоча на цьому рівні художник є вже в певній мірі пошанованим, його досвід ще не вимагає нагальної сакралізації та консервації. Саме тому Іван Остафійчук відмовився від класичної традиції відсвяткувати свій ювілей персональною виставкою. Художник сповнений бажання працювати, а не підсумовувати.

Н.К.